<<
>>

Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" в особистісному окресленні

Людська особистість окреслюється перед нами, як концентрація тих якостей, які ми традиційно пов’язуємо із людським початком буття, тобто саме особистістю визначаються прояви людини як людини.

В цьому сенсі ми

можемо характеризувати людську особистість платонівським поняттям ‘‘ідея’’·, особистість і постає як ідея саме цієї людини, бо саме як особистість вона займає певну “нішу” в цілісному універсумі людства. Тому, виходячи із розуміння людини як особистості, можна впевнено стверджувати, що кожна людина є унікальною та незамінною, і наві ь мати пщстави 'для тверджень про незнищуваність людини як особистості: адже, якщо вона займає певне місце в цілому універсумі можливих людських проявів, то означене місце нічим і ніколи не можна замінити.

За своєю структурою особистість постає, з одного боку, як самість, внутрішня концентрація людських якостей, з іншого боку - як духовний світ (або універсум) людини.

Відповідно, і хара^ристикиіки особистосгі можуть б^ш розкрішіми в двох аспектах.. Як самість, особистість вііяїсчяоться через:

• самоусвідомлення: із всього розглянутого раніше випливає, що не можна бути особистістю, не замислюючись над тим, що таке людина, що вона привносить в цей світ, що вона може і що повинна робити; відповідно, все це особистість переносить і на себе. Це не значить, що всі свої дії вона обов'язково планує та розраховує, але це значить, що вона весь час перебуває у процесі самоусвідомлення та самовизначення;

• самовизначення: тут важливо збатьути, що лише самовизначення врешті дозволяє людині перебувати у творчому відношенні до дійсності та до себе самої; якщо би людина визначалася чинниками ззовні, вона була би простою часткою загального природно-космічного процесу;

• Загостррюючи означену характеристику тодської особистості, М.Бердяєв наполягав на тому, що, як особистість, людина володіє абсолютною свободою; без припущення останньої у нас не буде ніяких підстав приписувати то^ші свободу хоч в якійсь мірі, бо чого ж тоді це буде міра?

• самодостатність: варто усвідомити, що характеристики людської особистості надають тодині величезні переваги перед всіма видами

сущого, проте вони вводять її і в ситуацію певного життєвого драматизму: особистість, за великим рахунком, може покладатися лише на саму себе.

Людина як особистість завжди самотня і тою чи іншою мірою це відчуває. Згадаємо, що С.Кіркегор виводив момент екзистенціального відчаю як необхідний у сходженні людини щаблями свого становлення. Самодостатність - це самовладність, але це і ситуація перебування віч-на- віч із вічною таємницею буття, із вічною німотністю світу. В античній філософії цей моменттодської особистості позначався терміном “автаркія’ - вміння людини володіти собою, оскільки, за великим рахунком, цього їй не надасть ніхто: або вона самодостатня та самовладна, усвідомлює це і здійснює хоч якоюсь мірою, або вона відмовляється від своєї людськості. До речі цим моментом в певному аспекті можна пояснити і виправданість заборони смертної кари (в тому числі - і в Україні): лише сама людина, оскільки вона особистість (потенційно чи реально), може сприйняти покарання; її знищення завжди буде актом зовнішнім, суто фізичнимштичним, тобто таким, що не відповідає своєму цільовому призначенню. Самодостатність людини проявляється, зокрема, і в тому, що вона, усвідомлюючи свою смертність, не живе так, як приречена до страти, а може радіти життю, переживати щасливі моменти особливого відчутіідчутя повноти буття, повністю зливатися своїми почуттями із плинними миттєвостями життя. Ще , Арістотель писав про те, що здатність сміятися прирівшоє лю^шу до Бога.

До інших яскравих проявів людської самодостатності можна віднести гру (у будь-яких її варіантах), творчість, бажання людини йти на ризик, на самовипробовування, внутрішнє переконання у своїй незнищуваності, у здатності здолати всі та всілякі біди, негаразди життя;

⅛*∙ сенсопокладання: люди давно помітили, що для внутрішнього стану людини надзвичайно небезпечною постає втрата смислової перспективи; безглуздість дій та життєвих ситуацій руннуєтоднну. В Стародавній Греції був міф про Сізіфа, якого боги покарали у дуже своєрідний спосіб: вони змусили його вкатувати кам’яну брилу на гору, то, проте, як тільки мета досягалася, брила неминуче зривала і скачувалася вниз.

Таке покарання було подане як найтяжче з усіх можливих. Але французький філософ- екзистенціаліст та видатний письменник А. Камю переосмислив цей міф: він змалював цю ситуацію так, що дане покарання дійсно може виявитися стр^^щ їм та руйнівипим ли лише за умови його внутр^шього пр^^^ття; якщо ж Сізіф внесе свій власний сенс у цю, ніби-то зовсім безнадійну справу, він не лишене втратить своєї мужності, а й яскраво виявить себе як особистість.

Розглядаючи цю характеристику особистості, ми повинні звернути увагу на принципову відмінність сенсопокладання від цілепокладання. Ціль, мета - це також важливі характеристики людини та людської діяльності, проте, як свідчать дані науки, цільова діяльність притаманна всім живим організмам. Більше того, в своїх цілях кожна істота демонструє свою визначеність, видову обмеженість: хижаки полюють тільки на певних тварин, птахи шукають лише певних умов для побудови гнізда та ін. І людина, коли вона ставить перед собою якусь мету і прагне її реалізувати, постає безумовно обмеженою, обмеженою саме тв лише тами діями, які ведуть до такої реалізації. Зовсім інша ситуація виникає тоді, коли йдеться про сенс: якщо мета передбачає цілеузгодження (тобто узгодження із цілями) то сенс передбачає ціло-узгодження (тобто узгодження із цілим). Яке ціле мається на увазі, де і як людина може мати таке ціле? Ми вже казали про те, що людська особистість постаєяк індивідуалізована тотальність, тобто особистість - це прилучення людини до цілого. І самодостатність особистості можлива лише тому, що вона постає для себе як цілісність, повнота. Отже, тоді, коли людина діє із прагненням реалізовувати себе як особистість, завжди залишатися вірною своїй самості, вона діє на основі сенсу, тобто цілісно, орієнтуючи всі свої дії та вчинки на єдиний центр. З позиції суто емпіричної людське життя навряд чи може мати сенс:. за фізичними характеристиками людина (особливо на тлі космосу) мізерна, за повсякденними потребами та прагненнями - далека від величі, за тими ситуаціями життя, в які вона найчастіше потрапляє - невиразна.

Проте, варто нам лише перенести свій погляд на характеристики особистості, як картина кардинально змінюється: людина своєю самовладністю, автаркією, вмінням покладати сенс підноситься над всім матеріально- фізичним. І тепер вже космос постає невиразним у порівнянні із людиною;

• самодетерміїїація (самовизначення): ця характеристика особистості логічно в^^ває із попередніх і постає ніби їх заверше^^м: як особистість, людина сама визначає себе, своє життя, свою долю, свій буттєвий статус і свою настроєність щодо буття і життя. Самодетермінація виявляється перш за все в тім, що особистість розкриває себе як джерело енергії творення, як деяка вихідна занепокоєність, що засіяна в саму сутність людинидиниі. Спроби перенести на людину механізми -тваринного пристосуванні до ситуацій та обставин життя повинні були би свідчити, що людина прагне спокою, рівноваги (таке трактування діяльності людського інтелекту проводив швейцарський психолог Ж.Піаже), а досягнувши їх, повинна була би відчувати задоволення. Проте насправді людину обтяжують як надмірні стреси, конфлікти, нестійкість її становища, так і одноманітність, спокій, відсутність змін. Дослідження ранньої дитячої психіки засвідчує, що вже маленька дитина більше тяжіє до продукування схем діяльності та їх зміни. Розвинена ж особистість характеризується принциповою занепокоєністю, активністю, динамізмом.

У вимірах духовного світу людська особистість характеризується тими рисами та ознаками, які вже певною мірою розглядались та окреслювались у попередніх темах та питаннях: це перш за все, ідеали, мотиви та цінності (1); принципи, переконання, вірування (2); вищі почуття, погляди, інтелектуальна ерудиція (З).

Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самість із реальними процесами людського життя. Людську особистість не варто розглядати як дещо утаємничене, недосяжне та незбагненне: ми не зможемо зрозуміти і оцінити людину тільки за її матеріально-фізичними виявленнями; сюди слід додати її духовний світ, але і цей останній не буде являти собою дещо ціле, завершене, своєрідне та неповторне поза його внутрішньою концентрацією, зосередженням на людській самості.

• Отже, людська особистість розкривається через співвідношення "самість - духовний світ - діяльність”.

П роте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них - це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це є проблема “відношення Я до Я”. Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається і з нею в своєму житті, оскільки кожна приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.

людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своєї свідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших людей. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я (Я свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке

Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікації: в різних життєвих ситуаціях людина нелише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже іх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо ій наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою?Що це взагалі за здатність самоідентифікації та самоконцентраціїлюдини через Я?- Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому.

Наприклад, в питанні про можливість чи не можливість застосування смертної кари завжди так чи інакше постає питання про найперші підвалини людськості і про те, хто та якою мірою може ними розпорядитися. Окрім того, майже кожна людина відчуває, що через певну спрямованість свого Я вона привносить в світ, у життя дещо неповторне, деяке нове виявлення і себе, і світу, і буття.

Два моменти - зосередження людської особистості на самості та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини - породжують проблему відношення “Я та Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх самоздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відносинах. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних

міжівдивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб’єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.

Інша людина, що входить в моє сприйняття дійсності, принципово відрізняється від всіх інших елементів сприйняття: за нею стоїть намір, інтелектуальний вимір. Фізичні речі і навіть тварин ми оцінюємо за принципом тотожності і'х сутності із їх проявами (існуванням), тобто від проявів ми робимо висновок щодо сутності. Але такий підхід не спрацьовує тоді, коли ми маємо справу із іншою людиною: мало того, що людина може свідомо маскувати свої наміри за неадекватною їм поведінкою, вона сама може оцінювати себе неповно або неадекватно.

Відношення до Іншого Е.Гуссерль називає апрезентаціею - “аналогічною презентацією” (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, І. Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.

•Цей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях »за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого через відношення “Я і Ти". Дане відношення принципово 8 протиставляється відношенню “Я і Воно": останнє припускає відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти" передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.

Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В.Дільтей вважав, що відношення “Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати шша людина.

• Можна однозначно стверджувати, що кожна людшіа на шліяху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого відношення, бо врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, деє усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення "Я і Ти”. При цьому відношення "Я та Інший" переходить у відношення "Яі Ми”, тобто у відношення, в якому закони людської всеєдності виявляються єдино значущими в справі становлення людської особистості та її самореалізації.

14.4.

<< | >>
Источник: Петрушенко В.Л.. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-IV рівнів акредитації.2-е видання, виправ­лене і доповнене - К; Львів,2002. - 544 с.. 2002

Еще по теме Вихідні характеристики людської особистості. Відношення "Я і Ти", "Я та Інший" в особистісному окресленні:

  1. 1.3 Соотношение категорий "поведение", "деятельность" и "общественные отношения" в познавательных моделях систем политического лидерства и общества
  2. От "Логико-философского трактата" к "Философским исследованиям" (Л. Витгенштейн)
  3. ПРИМЕРНЫЕ ТЕМЫ РЕФЕРАТОВ ПО ТЕМЕ "АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ"
  4. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ ЧЕЛОВЕКА, ОБЩЕСТВА И ИСТОРИИ"
  5. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ"
  6. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ КАК АКСИОЛОГИЯ"
  7. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ ПОЗНАНИЯ И НАУКИ"
  8. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ ПРИРОДЫ"
  9. ПРИМЕРНЫЕ ТЕМЫ РЕФЕРАТОВ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ ПРИРОДЫ"
  10. ПРИМЕРНЫЕ ТЕМЫ РЕФЕРАТОВ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ НАШИХ ДНЕЙ"
  11. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
  12. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "АНТИЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ"
  13. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "УЧЕНИЕ О БЫТИИ"
  14. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "СРЕДНЕВЕКОВАЯ ФИЛОСОФИЯ"
  15. ПРИМЕРНЫЕ ТЕМЫ РЕФЕРАТОВ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ НОВОГО ВРЕМЕНИ"
  16. ПРИМЕРНЫЕ ТЕМЫ РЕФЕРАТОВ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ КАК АКСИОЛОГИЯ"
  17. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ НАШИХ ДНЕЙ"
  18. ТЕСТ ПО ТЕМЕ "ФИЛОСОФИЯ ЯЗЫКА"